Божевільні від кохання

Театр “Воскресіння” – Вистава “Божевільні від кохання”

«Господи! Ти ж мене доведеш до божевілля, до повного божевілля!» А як же не збожеволіти від почуттів, коли вони поглинають тебе усього? На це питання відповісти вкрай важко. Маленький нюанс – якщо Ви хочете уникнути божевілля, то краще просто не закохуватися, інакше і Вас така доля не омине. Не втекли від своєї долі і герої вистави театру «Воскресіння» «Божевільні від кохання», режисером якої є керівник театру Ярослав Федоришин.
І справді – зіграти людину, яка перебуває на грані божевілля від безмежної любові дуже важко. Хоча акторам Аллі Федоришин та Володимиру Губанову неабияк це вдалося. Вони – виконавці головних ролей у цьому шаленому перформенсі: Мей та Едді. Окрім того першу частину вистави їх супроводжує мовчазний Мартін (Петро Микитюк), який потім виявляється «хлопцем» Мей, якого вона називає чоловіком. А за усім божевіллям, яке відбувається на сцені, спостерігає Старий (Володимир Мовчан), який до кінця зберігає неабияку інтригу, і лише в самісінькому кінці відкриває нам усі свої секрети.Спершу сцена нагадує підлогу невеликого будинку, потім вона неймовірним чином набирає рис, подібних до величезного ліжка, а потім знову трансформується у підлогу. Це підкреслює враження того, що вистава, яку ми переглядаємо – це переживання та інтимні спогади героїв, в які втручатися просто непристойно. Тому всі глядачі сидять мовчки і тамують подих, аби не злякати той привид відвертості, який літає над сценою.Важко словами передати всю гаму почуттів, що її відчувають учасники дійства – кохання, божевілля, ревнощі, ностальгія за давнім минулим… Усе це неймовірним чином переплітається, створюючи те, що ми називаємо основою того життя, іншого, сценічного життя. Едді повернувся, аби забрати Мей, а вона починає його ревнувати до контеси, оскільки просочилися якісь дивакуваті чутки про її роман з Едді. Чи це правда, чи ні, нам дізнатися не дано – це нічогісінько не важить. Він пропонує випити, аби помиритися, а в Неї навіть немає склянок, бо Їй чи то байдуже, чи Вона просто не визначилася, навіщо їй усе це потрібно: «Так де ті кляті склянки? – У аптеці. – А що ж вони до біса роблять у аптеці?! – Там нема мікробів…» Так і не зрозуміло, чи потрібні їм склянки, бо Мей заявляє, щоб Едді збирав речі і скоріше йшов (це не зважаючи на те, що Вона Його кохає!). Навіщо? Вона пояснює це тим, що до Неї прийде ЧОЛОВІК. «Ти називаєш його чоловіком, а не хлопцем?» — Едді навіть не знає, як йому відреагувати. Починає Її ревнувати і просить познайомити з цим таємничим незнайомцем. В якості БРАТА.
Тоді ми ще не знали, що насправді ці дві чарівні істоти – брат і сестра. У Старого, Їх батька, було подвійне життя, обидва з яких він приховував одне від одного. Але одного разу Едді прийшов разом із ним до «білого будиночку під червоним тентом» і побачив там доньку Старого, свою сестру Мей. І… закохався. Цей червоний тент проходить (не побоюся тавтології) «червоною ниткою» крізь увесь перформенс – Мей у червоному, яка не розуміє і не підтримує бажання Едді «побавитися у забуту гру», не зрозумілу нам до кінця – він натягує червону тканину подібно до тенту. Цікаво, у яку гру бавилися у дитинстві герої? А Мей тим часом оповідає нам, як Вона та Її мати шукали старого усією Америкою, як вони не могли його знайти, а коли знаходили, то він знову щезав без сліду… Одного разу вони таки знайшли його, заглянули у вікно і побачили, що він сидів із своєю сім’єю… А потім… Потім дітлахи закохалися і не могли жити одне без одного. Це справжнє божевілля, яке стоїть на межі із святістю почуттів. А Мартін, «хлопець» Мей, просто виявився зайвим на цьому святі тріумфу почуттів. Він, із його делікатним світоглядом, є деякою мірою антагоністом Едді. Це видно навіть по вбранню – Едді такий крутий ковбой, у шкіряному одязі, а Мартін – «сіра мишка» у рафінованому одязі інтелігента. Та й фігури у акторів-виконавців підібрані відповідні – Едді стрункий і підтягнутий, а Мартін «лисіючий» і з невеличким черевцем…
По суті вистава залишає величезний простір для роздумів, бо закінчується фактично нічим. Але це не все. Додаткове враження справляє ще й музика, яка ідеально доповнює всю картину. А музика не звичайна – рок-н-рол, який є концентратом почуттів.
Хоча, не можна нікого засуджувати, оскільки кожен із нас божеволіє по-своєму. Всі ми деякою мірою божеволіємо, коли закохуємося в когось: хіба це не бажання «зійти з розуму», коли Ви кидаєте все і біжите стрімголов на побачення тільки для того, аби почути голос найдорожчого у світі створіння. А те, що про Вас подумають люди – маленький нюанс, на який зважати не треба.

Подарунок на ювілей

Своє десятиріччя театр “Воскресіння” відсвяткував тихо і скромно – 19 грудня 2000 року після трьох вистав в родинному театральному колі. Вимріялось, що своє десятиріччя театр відсвяткує новою виставою. Невідомо, чи мрія здійсниться (тобто чи відбудеться святкування), але те, що львів’ян чекає прем’єра 2 березня – незаперечно. Ярослав Федоришин, який тяжіє до складної драматургії, і на цей раз не зрадив своїх уподобань, звернувшись до творчості Сема Шепарда, драматурга,який надзвичайно популярний в англомовному світі.

Львівський глядач уперше зустрінеться з драматургієюцього всесвітньо відомого американця. П’єса “Божевільні від кохання”, за висловом автора, “чітка, незамаскована, без підтекстів, брехні і хамства. Не вимагає нічого зайвого, крім того, що вона містить у собі”. Ярослав Федоришин додає до авторської думки свій погляд режисера і, як на мою суб’єктивну думку, виграє від цього не лише драматургія Сема Шепарда, але й виграє, безсумнівно, глядач, бо ця вистава, без перебільшення, принесе неперевершене естетичне задоволення. Щойно завершився прогон і мене не полишає відчуття радості, що люди, з якими ми пройшли довгий шлях становлення театру, в час загальнолюдської зневіри знаходять натхнення для творчості і з одкровенням приходять до нас. Я не належу до провидців, але чомусь мені віриться, що цю виставу чекає щаслива сценічна доля. Історія любові з гірким присмаком болю в тенетах шаленства ритмів рок-н-ролу не залишить байдужим нікого. І голос вічного Елвіса Престлі доганятиме Вас таким неповторним “Only you”. Ви не зможете вибрати собі кумира серед акторів, бо акторський квартет довершений у своїй ансамблевості. Вам просто треба встигнути на прем’єру в театр “Воскресіння”, щоб усе побачити і відчути. Та ще й самим кинутись у шаленство цих рок-н-рольних танців, бо Ярослав Федоришин обіцяє після кожної вистави вечірку для всіх глядачів, які прийдуть на виставу “Божевільні від кохання”. Не пропустіть – прем’єрні вистави з 2 по 18 березня. Можливо, це вистава, про яку Ви мріяли.

Не піддатися спокусі побачити на власні очі цю виставу може лише затятий антитеатрал або зразковий ледар. Адже навколо прем’єрного показу “Божевільних від кохання” Сема Шепарда, який відбувається з 2 по 18 березня у театрі “Воскресіння”, засоби масової інформації уже встигли створити справжній ажіотаж. Але, аналізуючи відгуки пересічних глядачів, розумієш, що ця хвиля захоплення викликана перш за все екстравагантністю оформлення вистави (сценографія з. а. України Алли Федоришин), тобто її привабливою “зовнішністю”. Основна дія відбувається на збитому з дощок високому помості, який символізує і певну умовну територію (на якій, немов уві сні, зустрічаються усі герої дійства), і помешкання головної героїні Мей, і дах цього помешкання, і, можливо, один з елементів цього помешкання – ліжко. Справді, сценічний простір вирішений лаконічно й зі смаком!
Але “родзинкою” оформлення було не це, а водяний “кордон” під помостом. Саме про воду згадували й захоплювалися нею усі, хто бачив “Божевільних від кохання”. Настільки здивувала нерозбещену театральними дивовижами львівську публіку ота “жива” вода, що навіть здається, якби її не було, то й ажіотажу вистава не викликала б. Хоч насправді для сучасного театру подібне “розмочування” сценічного дійства давно вже не є новим. Інша річ – доцільність його використання.
У “Божевільних від кохання” ця доцільність видається трохи надуманою. Наприклад, плескання напівголих акторів у зимній воді не викликало, на жаль, обіцяного авторами вистави естетичного задоволення, а лише співчуття. Особливо, коли хтось із глядачів, не втримавшись, вигукнув до акторів: “Може, вам мило дати?”...
А тим часом жертвою “привабливої зовнішності” стала глибока внутрішня інтрига, закладена в непростій психологічній драматургії Сема Шепарда. І в цьому плані робота акторського колективу навіть дещо розчаровує. Гра акторів (а їх на кону четверо – Алла Федоришин, Володимир Губанов, Володимир Мовчан та Петро Микитюк) настільки холодна та відчужена, а їх манера промовляти тексти – настільки монотонна, що часом увага просто губиться. Та й хіба можна зосередитися на психологічній інтризі, коли актори тільки те й роблять, що спочатку знімають чоботи (туфлі) та шкарпетки, аби зануритися у воду, а потім їх повільно й картинно одягають, щоб за якийсь час повторити цю процедуру знову.
Проте вистава “Божевільні від кохання” Ярослава Федоришина справді має кілька виграшних режисерських ходів. Наприклад, трактування ролі Мартіна (у виконанні Петра Микитюка цей персонаж є найбільш цілісним та виразним). Його майже постійна присутність на кону інтригує, оживляє і навіть провокує дію.
А однозначно козирем режисера стало використання у виставі рок-н-ролу.
Написана Семом Шепардом у 1983 році п’єса “Fool for love” навряд чи передбачала перенесення дії у далекі 50-ті роки. Однак саме рок-н-рол, його ритм і дух, є чи не єдиним органічним персонажем цієї вистави. Він розпалює уяву, пробуджує почуття та викликає справжнє, на межі божевілля, захоплення