NEWSLETTER                     Subscribe     Unsubscribe

.

Ролі та виконавці:

Вистава не відповідає на питання, що запитуються. Перший раз на українській сцені відбувається парад несподіваних змін і акцентуються почуття. В загальному, цілий спектр рис сучасної авангардної драми, і в той же час – традиційний психологічний діалог з багатьма підтекстами, які дають основу для вираження і сприйняття відчуттів життя в цьому «сигаретному» світі

Га́рольд Пі́нтер (англ. Harold Pinter; * 10 жовтня 1930, Лондон — † 24 грудня 2008)британський драматург, поет, режисер, актор, лауреат Нобелівської премії з літератури 2005 року

REVIEWES

Повернення додому львівського Воскресіння

Її премєра відбулася минулої суботи в театрі Воскресіння та ознаменувала відкриття чергового сезону. До реалізації цього твору актори театру і передовсім режисер Ярослав Федоришин ішли не один рік. За цей час зявилися два варіанти Йова (сценічний і вуличний), трупа поставила Глорію та Західну пристань, а Повернення додому, яке рекомендував Воскресінню сам Гарольд Пінтер, усе не підпускало до себе. На попередній зустрічі з пресою Ярослав Федоришин сказав, що ця пєса має навіть не подвійне потрійне дно. Бо ті речі, які є в ній, аж ніяк неоднозначні. Ця драматургія відрізняється від тієї, до котрої звик наш глядач. Вона без логічного сюжету, без прямих відповідей на поставлені запитання. Однак певний сюжет усе ж є. І намагання дати глядачам чимало поживи для роздумів, зачепити в їхніх душах те, що, можливо, дехто ховає в далеких шухлядках, теж дуже відчутне. Хоча мова вже, звичайно, про версію прочитання британця Пінтера, яка належить львівянинові Ярославові Федоришину. Отже, про що вистава? Про те, як до рідного дому після шести років відсутності повертається доктор філософії Тедді часом дуже егоїстичний, часом ліричний, часом дуже-дуже самотній (Петро Микитюк), аби представити рідним свою дружину Рут (майстерне поєднання святого та грішного в цьому образі втілила Алла Федоришин). Рут стає першою жінкою, яка від часу смерті  Тедової матері переступає поріг дому, де живуть його батько Макс (Ярослав Федоришин, для якого це перший і насправді вдалий вихід на сцену як актора після великої перерви востаннє він грав у Гірських велетнях, поставлених у середині 1990-х), його два молодші брати Ленні (Володимир Губанов) і Джой (Тарас Юричко), а також дядько Сем (Володимир Геляс). Якими є взаємини в сімї та як впливає жінка на присутніх, це лише те, що лежить зверху. А глибше те, що значно важливіше: природна внутрішня туга за справжнім домом, відчуття себе одним цілим у сенсі найближчої родини, полярність людського єства, потреба індивідуального простору та багато іншого. Коли цю пєсу років зо пять тому ставив театр Армена Джиґарханяна (режисер Сергій Газаров), де Джиґарханян зіграв роль Макса, видатний актор говорив про цей твір: Це інша естетика. Не спілкування, не друзі-товариші, ні. Ми трохи входимо в конфлікт один з одним. Ми трохи розповідаємо, якими некрасивими ви буваєте. Коли красиві все добре. А коли раптом стаємо некрасивими... цікаво. Чим ми ризикуємо? Усім. Що скажуть це самодіяльність, що вони там нахабні й таке інше. Але без цього не можна. Та всім і не можна сподобатися, не можна догодити. Мистецтво це така річ: я отримав цю змогу і накидаю вам своє уявлення. Я гіпнотизую вас, утягую у свою віру. Десь ця віра перегукується з тим, що глядач побачив у театрі Воскресіння. Хоча в нього є і своє те, що вже після вистави окреслив журналістам львівський Макс Ярослав Федоришин: Найскладніше ще попереду, бо ми хочемо, щоб було відчутно сімю серед акторів, які грають, спільний настрій, спільні проблеми чи такі, які болюче проживаємо. Бо дім це складна річ. Кожна сімя періодично розпадається на індивідуальності, ворожі одна одній, у кожній є свої за і проти, свої конфлікти і підконфлікти, свої радості та печалі. Головне утримати ту єдність, не віддалитися... Повернення додому в Україні поставлено вперше.

Ярина Коваль Львiвська газета 23.10.2005

Театр “Воскресіння” – Вистава Повернення додому

“Ти повинен навчитися захищатися. Ти повинен навчитися нападати. Якщо навчишся цього, то досягнеш вершини”, – ця думка, озвучена на сцені, – лише одна з граней п’єси “Повернення додому” цьогорічного нобелівського лауреата Гарольда Пінтера.
До реалізації цього твору актори театру і передовсім режисер Ярослав Федоришин ішли не один рік. За цей час з’явилися два варіанти “Йова” (сценічний і вуличний), трупа поставила “Глорію” та “Західну пристань”, а “Повернення додому”, яке рекомендував “Воскресінню” сам Гарольд Пінтер, усе не підпускало до себе. На попередній зустрічі з пресою Ярослав Федоришин сказав, що ця п’єса має навіть не подвійне – потрійне дно. Бо ті речі, які є в ній, аж ніяк неоднозначні. Ця драматургія відрізняється від тієї, до котрої звик наш глядач. Вона без логічного сюжету, без прямих відповідей на поставлені запитання. Однак певний сюжет усе ж є. І намагання дати глядачам чимало поживи для роздумів, зачепити в їхніх душах те, що, можливо, дехто ховає в далеких шухлядках, теж дуже відчутне. Хоча мова вже, звичайно, про версію прочитання британця Пінтера, яка належить львів’янинові Ярославові Федоришину.Отже, про що вистава? Про те, як до рідного дому після шести років відсутності повертається доктор філософії Тедді – часом дуже егоїстичний, часом ліричний, часом дуже-дуже самотній (Петро Микитюк), аби представити рідним свою дружину Рут (майстерне поєднання святого та грішного в цьому образі втілила Алла Федоришин). Рут стає першою жінкою, яка від часу смерті Тедової матері переступає поріг дому, де живуть його батько Макс (Ярослав Федоришин, для якого це перший і насправді вдалий вихід на сцену як актора після великої перерви – востаннє він грав у “Гірських велетнях”, поставлених у середині 1990-х), його два молодші брати – Ленні (Володимир Губанов) і Джой (Тарас Юричко), а також дядько Сем (Володимир Геляс). Якими є взаємини в сім’ї та як впливає жінка на присутніх, – це лише те, що лежить зверху. А глибше – те, що значно важливіше: природна внутрішня туга за справжнім домом, відчуття себе одним цілим у сенсі найближчої родини, полярність людського єства, потреба індивідуального простору та багато іншого.Коли цю п’єсу років зо п’ять тому ставив театр Армена Джиґарханяна (режисер – Сергій Газаров), де Джиґарханян зіграв роль Макса, видатний актор говорив про цей твір: “Це інша естетика. Не спілкування, не “друзі-товариші”, ні. Ми трохи входимо в конфлікт один з одним. Ми трохи розповідаємо, якими некрасивими ви буваєте. Коли красиві – все добре. А коли раптом стаємо некрасивими… цікаво. Чим ми ризикуємо? Усім. Що скажуть – це самодіяльність, що вони там нахабні й таке інше. Але без цього не можна. Та всім і не можна сподобатися, не можна догодити. Мистецтво – це така річ: я отримав цю змогу і накидаю вам своє уявлення. Я гіпнотизую вас, утягую у свою віру”.Десь ця віра перегукується з тим, що глядач побачив у театрі “Воскресіння”. Хоча в нього є і своє – те, що вже після вистави окреслив журналістам львівський Макс – Ярослав Федоришин: “Найскладніше ще попереду, бо ми хочемо, щоб було відчутно сім’ю серед акторів, які грають, спільний настрій, спільні проблеми чи такі, які болюче проживаємо. Бо дім – це складна річ. Кожна сім’я періодично розпадається на індивідуальності, ворожі одна одній, у кожній є свої за і проти, свої конфлікти і підконфлікти, свої радості та печалі. Головне – утримати ту єдність, не віддалитися…”

Джерело: Львівська газета